Євген «Рясік» Рясний - фанат футбольних клубів "Зоря" (Луганськ) та "Динамо" (Київ).

Євген Вікторович Рясний народився 29 листопада 1993 року в селі Михайлюки (Луганської обл). Після навчання в місцевій школі, вступив до Лисичанського педагогічного коледжу на спеціальність Технологічна освіта, де в цей час навчався його рідний брат Дмитро. Під час навчання захопився історією України, особливо цікавив юнака націоналістичний рух та постать Степана Андрійовича Бандери. Писав статті та виступав серед учнів з промовами на суспільно важливі теми. В 2012 році перейшов на українську мову спілкування. За спогадами брата, Євген з раннього віку мріяв стати політиком і змінювати Українське суспільство на краще. З дитинства був активним у спорті, займався футболом.

На фанатську трибуну "Зорі" вперше потрапив в 13 років. Євгена раз із братом на домашні матчі команди возив батько. Оскільки Дмитро вболівав за "Шахтар", Євген обрав головного їхнього суперника. А ще фанатів від гри Артема Мілевського. Під час навчання в коледжі почалися поїздки в Луганськ та на виїзні матчі київського "Динамо". Приймав у себе в квартирі в Лисичанську хлопців зі столичного руху, які поверталися з виїзду, чи були десь на Донбасі.

В 2014 році був учасником події Революції Гідності на столичному Майдані. У квітні 2016 році знову послідував за своїм братом Дмитром, який за рік до цього став до лав "Азову". Рік був не оформлений, потім підписав контракт. З самого початку був у снайперському взводі, був заступником командира. Євген брав участь у боях на Світлодарській дузі, у Широкиному та Докучаєвську.

Далі про «Рясік» згадує його побратим з "Азову" із позивним «Скромний»:

- "Я думаю, що так, як я знав «Рясіка» на службі - не знав його ніхто. Близько 5 років були в снайперській парі, були напарниками один одного, разом займались, разом тренувались, разом вчились, разом виконували бойові завдання та відпочивали. Для мене Жека залишиться назавжди кращим напарником. Ми розуміли один одного з напівслова. Cкільки найгарячіших напрямків того часу ми об‘їздили, Авдіївка, Піски, Широкіно, Світлодарська дуга, Марі‘їнка. Cкільки кваліфікованої якісної роботи провели і скільки десятків кілометрів сірої зони проповзли на животах, скільки ворогів знищили...

Я був одним з тих людей, які його вчили снайпінгу, коли він зайшов до нас в підрозділ, який на той час, можна сказати формувався. Він гарно засвоював інформацію, швидко вчився і швидко ріс в цій нелегкій справі. Через деякий час ми вже разом у складі відділення виконували задачі під Саханкою, і були снайперською парою. Я бачив, як в Жеки горіли очі, коли був результат, і кожна вдало вражена ціль - це була для нього мотивація для підготовки до подальшої роботи і навчання.

Деяким речам я вчився в Жеки. Його відношенню до життя, воно настільки було легким і простим. Часто він діставав мене з депресивних настроїв і можна сказати навчив, як сприймати невдачі, чи якісь складнощі по життю. За це я йому окремо вдячний, він завжди був в гарному настрої, по ньому ніколи не можна було сказати, що в нього щось не так. Навіть коли наш підрозділ поніс перші втрати на Світлодарській дузі. Ми з Жекою були в складі групи з 4-х людей, яка мала евакуювати нашого побратима друга «Біча» з сірої зони. Ми тоді пройшли півтора кілометри сірої зони посадками та балками, і наблизились до противника на 90 метрів. На жаль, наша спроба була невдалою, але ця операція багато на що відкрила мені очі: як на людей, так і робочі моменти. Мені було тяжко переживати цей момент, але ми ввечері сіли з Жекою, поговорили по душам, і мені стало легше. Тоді я зрозумів декілька речей. В Жеки унікальна здібність діставати людей з пригнічених станів, і я був вдячний, що в такий час біля мене був саме він. Друге, в ньому не було страху. Третє, я зрозумів на кого можу покластись.

Пам‘ятаю, як в одну з зим було шалене болото, і на позицію на якій ми працювали не могла доїхати жодна техніка з наявної. Інтенсивність бойових дій була висока на той період, ми декілька днів ділили мішечок з сушками з яблук та топили сніг, який назбирався за бруствером окопу бо води вже не було. До нас доїхала провізія тільки після того, як після декількох днів боїв у нас на позиції закінчились патрони, ми всі були грязні,промокші наскрізь, але щасливі, бо була пророблена колосальна робота. Знаєте, на фоні всієї нашої успішної діяльності, я практично завжди був впевнений, що ми не те що не загинемо, а навряд чи навіть будемо пораненими, таку ситуацію було просто складно уявити, з тим рівнем професіоналізму, якого ми досягли.

Навіть, коли ми відпочивали в пабі після успішних завдань попиваючи пиво, Жека думав про покращення нашої ефективності, якісь нововведення, інновації, те що могло зробити нашу роботу ще якісніше. Знаєте, є такий вираз «Я б з тобою в розвідку не пішов». Так от «Рясік» був тим, в кому я був впевнений завжди на 110 відсотків. Був саме тим, кого я завжди хотів бачити поруч під час наших операцій, на нього завжди можна було покластись і довірити прикриття спини. Жека був гарною людиною з світлою душею, справжнім воїном, найпалкішим патріотом своєї країни, якого я знав за період життя, розумним та витривалим. Якщо йому ставили задачу - з вірогідністю на 99.9% вона буде виконана".

Початок повномасштабної війни «Рясік» зустрів у Маріуполі. Хоча й мав на руках документи про звільнення, але став до оборони міста разом з побратимами. Під час боїв дістав дві важкі контузії з втратою свідомості, його побратими відкопували з-під завалів і транспортували на «Азовсталь». Після короткого відновлення поспішав повернутися на позиції. Після цього отримав травматичну ампутацію ноги. Втративши ногу, перебував на «Залізяці» разом з іншими пораненими. Погодився на евакуацію гелікоптером, сподіваючись дістатися Дніпра, де на нього чекала дівчина. Незважаючи на важке поранення з ампутацією, не втрачав оптимізму, планував одружитися із коханою.

Євген Рясний загинув 31 березня 2022 року в збитому під час евакуації гелікоптері. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), медаллю «За вірність та звитягу», «Козацький хрест» 3 та 2 ступеня, медаллю «За військову службу Україні».