Ми – футбольні фанати українських клубів. Ультрас та хулігани.
Ви точно знаєте про нас. Ми є серед ваших друзів та знайомих, або ви бачили нас по телевізору. Наш звичний стиль життя - спорт, подорожі та розваги навколо футбольних матчів. Наше сьогодення - захист цілісності та суверенітету України.
Радянські часи
Починається історія українського фанатського руху.
Останнє десятиліття перед початком перебудови було доволі активним у вітчизняному навколоспортивному просторі, адже фанатські рухи з'явилися у багатьох великих українських клубів.
Окрім бажання активно вболівати за свою улюблену команду, для сучасників тих подій це був ще певний жест непокори радянській владі.
Цю владу не любили багато де серед колишніх республік, але в українців та нелюбов завжди була на якомусь особливо високому, генетичному рівні.
Власне, приналежність до фанатського руху давала молодим людям можливість якось висловити цю непокору, адже багато чого з того, що робили фанати в СРСР - було небажаним, ба навіть активно заборонялося на місцях.
На цих засадах почало з'являтися нове покоління футбольних фанатів, які окрім поваги до команди зі свого рідного міста, тепер сповідували ще й любов до всього українського.
90-ті роки
Все змінилося з остаточним розпадом тоталітарного монстра.
90-ті роки закарбувалися в пам'яті населення України, як часи важких особистісних випробувань, а тому для багатьох футбол та активний фанатизм відійшли на десятий план.
Групи стали меншими, але тепер можна було відкрито називати себе українським націоналістом, та не приховувати своєї любові до всього українського.
Перша половина-средина нульових
На українські стадіони прийшла нова хвиля футбольного фанатизму.
Тоді ж почала формуватися культура навколофутбольних груп. Фанати почали серйозно відноситися до справи, усвідомили необхідність спорту в своєму житті, структура колективів стала більш окресленою та набула вигляду серйозної організації.
Паралельно з цим, багато великих фанатських формувань брали активну участь в житті націоналістичних груп в своїх містах. Ставали учасниками різних, тоді ще не надто численних, патріотичних акцій, направлених на підняття національної самосвідомості серед населення та суміжні із цим речі.
Проте, не варто заперечувати, що найбільш за все ми були зацікавлені в пошуку можливостей з'ясувати стосунки одне з одним. Іноді все це могло мати доволі жорсткий вигляд, але озираючись сьогодні назад ми всі розуміємо - для чого це було потрібно.
1 грудня 2013 року
Йшли роки, нас ставало все більше. Рівень організованості зростав із кожним новим сезоном. В деяких випадках успіхи окремих команд на полі не встигали за славою їхніх ультрас.
Так тривало до зими 2013 року, коли 1 грудня українські націоналісти та фанати багатьох вітчизняних клубів об'єдналися задля того, аби протистояти злочинній владі на столичному Майдані та помстити побиття студентів беркутом кількома днями раніше. Як відомо, події того дня переросли в Революцію Гідності, в авангарді якої (не лише в Києві) стояли футбольні фанати.
Тоді ж прийшло усвідомлення того факту, що зараз потрібно забути старі суперечки через клубну приналежність та об'єднатися заради спільної мети.
Було укладено загальноукраїнське фанатське перемир'я, масштабів якого Європа ще не знала.
Революційні події розгорталися дуже швидко і майже в усіх містах країни.І зовсім не всюди ситуація була однаковою.
За наказом російських кураторів, в деяких містах сходу та півдня України, посіпаки загарбників прагнули створити недореспубліки та повалити конституційний лад.
При майже повній бездіяльності органів місцевої влади та силових структур, які подекуди ще самі вагалися на чию сторону пристати, фанати виявилися єдиною силою, котра змогла щось протистояти організованим колаборантам.
Одеса та Харків залишилися в ті дні українськими саме тому, що в цих містах були сильні фанатські рухи, які жорстко вказали сепаратистам на їхнє місце.
Далі нашу державу очікував новий іспит - анексія Криму та вторгнення російських військ на Донбасі.
І тут фанати знову стали тими, хто без зайвих вагань відправилися на фронт та своїми тілами, фактично, закрили рідну землю від ворога.
Так, для більшості з нас війна почалася не 24 лютого 2022 року, а набагато раніше.
Перші завдання, перші бої та, на жаль, перші загиблі. Українські фанати воювали за нашу Батьківщину із тим же завзяттям, з яким раніше займалися своєю улюбленою справою. Без якогось притомного бойового досвіду, часто навіть без нормального озброєння, але багатьох з нас це не лякало, адже зрозумілою була ціна бездіяльності.
Вісім років війни на Донбасі
Змінили не лише нашу країну, але й вболівальницький рух
Породили плеяду легендарних особистостей та командирів, які пішли в пекельні обійми війни прямо з трибуни стадіону.
Із полеглими товаришами прощалися, як з героями військової звитяги античного світу, якими вони насправді і були за духом.
Суспільство беззаперечно визнавало цей факт, таким чином в багатьох містах ви можете знайти меморіальні дошки та пам'ятні знаки на честь бійців, які всім серцем вболівали за свої рідні клуби, а життя віддали за незалежність України.
Mайже будь-яка велика військова звитяга народу має свою ціну. І ціна ця дуже страшна.
Тисячі життів захисників України, які хоробро боронили нашу спільну Батьківщину, поставивши свій подвиг над всім, що вони мали та кого любили в мирний час.
Кожна така історія - це окреме горе цілої родини.
Чергова новина розноситься поміж фанатськими групами країни. Знов когось не стало. Тепер на секторі залишиться назавжди порожнє місце.
Наче вирване палаючим уламком снаряду, воно ніколи тепер не загоюватиметься. Ще один з нас не поїде вихідними в інше місто за улюбленою командою, не розповість цікаві життєві історії в напівзатемненому тамбурі, не зможе вперше повести сина на стадіон.
За знеособленою цифрою 200 завжди стоїть втрата
Чийогось чоловіка, люблячого сина, а найголовніше плач дітей, які тепер зростатимуть без батьківТак, вони з гордістю усвідомлюватимуть, що їхні близькі зробили неоціненний внесок у становлення майбутньої великої Україн
Не покинути їх сьогодні на самоті зі своєю втратою - наш прямий обов'язок.
На жаль, ми ніяк не зможемо повернути полеглих Героїв їхнім родинам, але не дозволимо собі забути про них.
Фонд Трибуна Героїв
Саме тому, ініціативна група з числа українських фанатів об'єдналася для створення фонду «Трибуна Героїв»
Обов'язки голови фонду взяв на себе Тихон Амосов - відомий представник колективу AFC ("Металіст", Харків), що застав часи розквіту українського навколофутболу на початку нульових та має безперечну репутацію серед фанатської спільноти країни.
Разом з нами близьким загиблих на фронтах цієї війни допомагають зірки українського спорту, відомі гравці та тренери, журналісти та футбольні функціонери, культурні діячі.
Долучайтесь до допомоги родинам полеглих фанатів і ви! Адже ми, як ніхто інший знаємо, що наша сила перед обличчям ворога полягає в єдності.
.jpeg)
%201.svg){kind=logo}
